США. Посилення влади президента. Роль Конгресу. Поправки до Конституції - XXII, XXVI

Подібно до Першої - Друга світова війна, практично, не зачепила територію США. Натомість основні політичні партнери і конкуренти Сполучених Штатів удруге за якихось тридцять років втратили значний відсоток національного багатства та людського потенціалу. В 1948 р. США виробляли 55,6% усієї продукції капіталістичного світу. Однак конверсія виробничої сфери призвела до певних ускладнень в економіці: скорочення військового виробництва, зниження зайнятості, інфляційних процесів і т. п.

У посланні Трумена Конгресу від 6 вересня 1945 р. була висунута широка програма (21 пункт) вирішення соціальних проблем. Зокрема, передбачалося розширити страхування по безробіттю, підвищити мінімум заробітної плати, прийняти закон про «повну зайнятість», розгорнути будівництво дешевого житла для малоімущих, боротися з найбільш відвертими виявами расизму тощо. По суті, це була спроба продовження «нового курсу» Рузвельта за нових, навіть більш сприятливих умов. Але Конгрес, в якому демократи мали в 1945-1946 pp. більшість, не прийняв жодного із запропонованих президентом-демократом законопроектів. Пояснення слід шукати в тому, що більшість конгресменів були ставлениками великих монополій, які зовсім не бажали ділитися власними прибутками з державою та населенням.

Наслідки протистояння президента і Конгресу обернулися певним згортанням соціальних програм, але не повним їх демонтажем. Тим самим повернення до «старих, добрих часів», тобто на рубіж 1929 p. не відбулося. Держава мусила реагувати на розгортання робітничих та фермерських виступів, викликаних післявоєнною кризою в економіці.

У лютому 1946 р. був прийнятий закон про зайнятість, який покладав на президента обов'язок щорічно інформувати Конгрес про стан економіки. Отримавши президентське послання, Конгрес мав розпочинати розробку щорічних рекомендацій для виправлення най-нагальніших економічних проблем. Цей закон став свідченням проникнення в економічну науку та господарську політику кейнсіанства, тобто учення про державно-монополістичне регулювання капіталістичної економіки засобами підтримки «ефективного попиту» та «максимальної зайнятості» населення за рахунок державних інвестицій.

17 листопада 1947 р. Трумен скликав спеціальну сесію Конгресу для розгляду двох питань: допомога Європі та антиінфляційна програма з 10 пунктів. Програма була торпедована спільними зусиллями конгресменів-республіканців та консервативного крила демократичної партії. Законодавці намагалися виправити становище в економіці за рахунок рецептів 20-х років. У 1947 р. двічі приймалися біллі щодо скорочення оподаткування. Результатом стало скорочення вже наступного року податкових надходжень на 4,8 млрд доларів, що обернулося бюджетним дефіцитом в 1,8 млрд.

Конфлікт законодавчої і виконавчої влади створив практично безвихідну ситуацію. Не бажаючи повністю скочуватися на позиції консервативної більшості Конгресу, президент Трумен водночас не зумів знайти спільну мову з профспілками. Вже у грудні 1945 р. АФП і КПП (найбільші американські профспілки) висловили своє невдоволення курсом президента в галузі внутрішньої політики. У 1946 р. Трумену довелося погрожувати надзвичайними заходами страйкуючим гірникам і залізничникам. Уже в перший день роботи Конгресу США (січень 1947 р.) було винесено на обговорення 11 (!) антиробітничих біллів.

23 червня 1947 p. після подолання президентського вето кваліфікованою більшістю Конгресу, був прийнятий Національний закон про відносини підприємців і робітників (быль Тафта-Хартлі). Згідно з цим законом, уже розпочатий у приватному секторі страйк, якщо він створював «національне надзвичайне становище», міг бути відкладений на 80 днів через звернення в суд. Профспілкам заборонялося робити внески у виборні фонди кандидатів на федеральні посади. Заборонялися будь-які неекономічні страйки, в т. ч. страйки солідарності, пікети страйкарів, боротьба з штрейкбрехерами тощо. Цікаво, що противник законопроекту президент Трумен сам використовував його найреакційнішу 206 статтю про заборону на 80 днів «надзвичайних страйків» аж 11 раз.


На внутрішню і зовнішню політику США післявоєнних років величезний вплив мала т. зв. «холодна війна», розпочата у 1946 р. Сполученими Штатами та їхніми союзниками проти комуністичного світу. Боротьба з світовим комунізмом поширювалася і на внутрішньополітичне життя США. Так, уже 9 стаття закону Тафта-Хартлі зобов'язувала профспілки подавати у міністерство праці заяви про те, що в їх керівництві немає комуністів і вони не пов'язані з організаціями, які підтримують комуністів. У випадку відмови зробити таку заяву профспілка позбавлялася усіх прав, а підприємець, в свою чергу, міг відмовитися від будь-яких переговорів з такою профспілкою.

19 січня 1949 р. в Нью-Йорку розпочався процес над 11 лідерами КП США за звинуваченням в тому, що їхня партія добивається насильного скинення уряду країни. Звшгувачувальний вирок був винесений на основі свідчень платних провокаторів. У 1951 р. цей вирок був схвалений Верховним Судом США. До 1955 р. проти комуністичної партії було проведено 18 процесів, через що більшість керівників цієї організації опинилася за гратами.

21 березня 1947 р. уряд Трумена прийняв наказ № 9835 про перевірку лояльності державних службовців, формально для того, щоб «гарантувати права федеральних службовців та їх захист від необгрунтованих звинувачень у нелояльності». На практиці ж розгорнулося справжнє полювання на відьом.

Закон про внутрішню безпеку, прийнятий Конгресом 26 серпня 1950 р. дозволяв звільнення «неблагонадійних» за мотивами національної безпеки. Члени комуністичної партії підлягали обов'язковій реєстрації. їм заборонялося працювати в державній установі чи на оборонному підприємстві, звертатися за видачею закордонного паспорта тощо.

Окрім федерального законодавства, на 1950 р. у всіх штатах діяли свої власні закони проти «підривної діяльності», загальним числом понад 300. Так, в штаті Техас належність до комуністичної партії вважалася карним злочином, в 15 штатах компартію усунули від будь-якої участі у виборах. У 1954 р. конгрес під час маккартистського «полювання на відьом» прийняв закон, який позбавляв усіх причетних до «антиамериканської діяльності» права на п'яту поправку - the privilege not to bear witness against himself- «привілею проти самозвинувачення», тобто права відмовлятися від надання показів проти самого себе.

40-50-ті роки в житті США ознаменувалися певним піднесенням в сфері боротьби кольорового населення країни за свої громадянські права. Повернення до мирної праці сотень тисяч демобілізованих темношкірих зумовило більшу організованість суспільного життя афроамериканців. Особливо напруженим було становище в негритянських гетто, де в 1950 р. проживали 4,5 млн чол. (в 27 найкрупніших містах США). Під тиском афроамериканських громадян Верховний Суд США змушений був визнати неконституційність расової сегрегації на суспільному транспорті та в житловому секторі. Так, 3 червня 1946 р. Верховний Суд США визнав «неконституційною» сегрегацію у громадських автобусах на Півдні. В травні 1948 р. Верховний Суд оголосив незаконними приватні обмежувальні договори, що дискримінували кольорових громадян при купівлі чи винаймі житла (тобто практику недопущення темношкірих мешканців у «білі» райони).

Проте, місцеві власті, не кажучи вже про приватний капітал, знаходили можливості для ігнорування цих декларативних рішень вищої судової інстанції. В багатьох штатах зберігалися різноманітні обмежувальні цензи для виборців (грамотності, осідлості, «доброчесної поведінки» тощо). Навіть за неповними офіційними даними, в 11 південних штатах приблизно 4 млн негрів були позбавлені виборчих прав. Намагання вибороти ці права у кожному окремому випадку блокувалися білими расистами - звільнення з роботи, фізична розправа тощо.

На рубежі 50-60-х років змагання між двома соціальними системами, уособлюваними їх лідерами - США та СРСР, дійшло до кульмінаційної точки. Радянський Союз першим у світі створив АЕС та атомні криголами, запустив у жовтні 1957 р. у космос супутник, а у квітні 1961 p.- людину. Його економіка та соціальні програми перебували на піднесенні. У жовтні 1961 р. XXII з'їзд КПРС проголосив програму завершення побудови комуністичного суспільства вже у 1980 р. Це був виклик для США. Ситуацію загострювала стагнація в економіці Сполучених Штатів, національно-визвольні рухи в країнах Азії та Африки, Кубинська революція тощо.

Сполучені Штати відповіли на цей виклик програмою «нових рубежів», проголошеною президентом Дж. Ф. Кеннеді. На виборах 1960 р. цей 43-річний сенатор-демократ від штату Массачусетс переміг свого суперника Р. Ніксона з перевагою в 115 тис. голосів (у виборах брали участь понад 68 млн виборців). Така розкладка, здавалося, не обіцяла спокійного життя президентові, обраного голосами незначної більшості. До того ж Кеннеді був першим президентом-католиком, тобто порушував неписану традицію, за якою вищі посади в державі завжди перебували в руках WASP (дослівно з англ.- «оса») -тобто White Anglo Saxon Protestant (білий, англосакс, протестант).

Втім, складна ситуація, у якій опинилася країна на початку 60-х років, диктувала посилення виконавчої влади та вимушене підпорядкування амбіцій конгресменів потребам пошуку виходів із кризи. Відразу ж після свого обрання Кеннеді писав: «Ми, наша нація, відчуваємо зараз нестаток більший, ніж нестаток в атомній, повітряній, фінансовій, промисловій, навіть в людській потузі,- це нестаток у потузі ідей». На перший план президентом були висунуті концепції «індустріального суспільства», які пов'язували перспективи розвитку капіталізму з науково-технічним прогресом. У галузі економіки нова адміністрація узяла курс на стимулювання основних факторів економічного росту: капіталовкладень, науково-технічного прогресу, освіти і кваліфікації робочої сили, рівня зайнятості. Досягалися поставлені цілі засобами державного регулювання: податковими скидками на побудову нових підприємств та на інші капіталовкладення, асигнуваннями на наукові дослідження і розробки тощо.

У галузі соціальної політики уже в 1961 р. адміністрація Кеннеді намагалася провести закони про федеральну допомогу середній та вищій школі (в країні налічувалося З млн неграмотних дорослих), про надання медичної допомоги престарілим, про зниження безробіття серед молоді, про охорону природи, але усі ці біллі були первісно провалені в Конгресі, оскільки здійснення масштабних федеральних програм вимагало величезних коштів. Це, передусім, призвело б до збільшення федеральних податків чи внутрішніх позик.

Пізніше, під впливом погіршення показників, Конгрес був змушений погодитися на пропоновані Білим Домом заходи - підвищення максимуму заробітної плати, тимчасове збільшення допомоги по безробіттю, допомогу найбіднішим фермерам, розширення будівництва житла тощо. Однак уже в січні 1963 р. Кеннеді запропонував Конгресу програму скорочення податків з корпорацій на загальну суму в 10 млрд. доларів при одночасному заморожуванні витрат державного бюджету. Адміністрація Кеннеді, незважаючи на те, що саме підтримка профспілок забезпечила їй перемогу на виборах 1960 р. рішуче відмовилася виконати побажання керівництва об'єднаної АФП-КПП про скорочення робочого тижня до 35 годин та про перегляд антиробі-тничого законодавства.

Президент проводив дуже помірковану політику і в галузі забезпечення прав темношкірого населення, домагаючись перетворення «негритянської революції» в мирну і конструктивну». Зокрема, передбачалися заходи щодо забезпечення виборчих прав чорних, державні субсидії школам, які проводили десегрегацію, тощо. 19 червня 1963 р. (сота річниця підписання Декларації про звільнення чорношкірих рабів у штатах Конфедерації") Кеннеді вніс у Конгрес законопроект про громадянські права. Своїм вістрям цей білль був спрямований проти дискримінації темношкірих у галузі шкільної освіти, щодо виборчих прав та у сфері обслуговування. Влітку 1963 р. рухом за громадянські права прямо чи дотично були охоплені уже 50 млн чол. Лідери темношкірого населення попередили Конгрес про те, що у разі неприйняття законопроекту вони організують «масовий похід на Вашингтон» та інші акції протесту.

В 1964 p. уже після убивства Дж. Кеннеді в Далласі (осінь 1963 p.), Конгрес затвердив президентський законопроект.

Наступником застреленого за загадкових обставин Кеннеді став його віце-президент Л. Джонсон, переобраний у 1964 р. За його президентства США були втягнуті у війну у В'єтнамі. Загальна чисельність армії зросла з 2,5 млн до 3,6 млн чол. Тоді ж найвищого піднесення досягла негритянська революція 1955-1968 pp. Одночасно країна переживала бурхливий розвиток нових галузей промисловості, науки та техніки (ЕОМ, верстати з ЧПУ, космічна техніка). Загалом же друга половина 60-х років стала періодом економічного процвітання, що в кінцевому підсумку працювало на авторитет президентської влади.

8 січня 1964 р. в першому ж посланні про становище країни президент Л. Джонсон урочисто проголосив початок «війни з бідністю», що стало центральним пунктом т. зв. Програми великого суспільства. В 1964 р. в країні налічувалося 36,4 млн бідняків (близько 20% населення). Головна опора була зроблена на професійну підготовку і навчання, а також на працевлаштування підростаючого покоління, на видачу пільгових позик біднішим фермерам і сільськогосподарським працівникам. Велика увага приділялася місцевим програмам надання допомоги тим, хто її потребував, за рахунок підключення громадськості, об'єднаної в «агентства общинних дій».

Серед найбільш популярних соціальних програм, проведених адміністрацією Джонсона, слід назвати «Хед старт» (підготовка дітей бідняків до вступу до школи), «Апуорд баунд» (підготовка бідноти до вступу у коледж), «Медікейд» (часткова оплата медичних рахунків для отримувачів соціальної допомоги), закон 1964 р. про надання біднякам продовольчих купонів, які можна було обміняти в магазинах на найдешевші продукти харчування тощо. Однак навіть у 1968 р. в США, за офіційними підрахунками, продовжували недоїдати 10-14 млн. чол.

Друга половина 60-х років ознаменувалася серією повстань у міських кварталах, населених негритянською біднотою. В 1964 р. відбулося 5 таких повстань, в 1967 р.- уже 230, а після убивства лідера темношкірих громадян Мартіна Лютера Кінга (квітень 1968 р.) - аж 202 протягом одного місяця. Влітку 1967 р. жертви зіткнень поліції з темношкірими прирівнювалися до втрат американської армії у В'єтнамі, де на той час уже йшла справжня війна.

Закон про громадянські права 19 червня 1964 р. забороняв дискримінацію при реєстрації виборців, расову та іншу дискримінацію в громадських місцях, ресторанах, кафе, кінотеатрах, спортивних спорудах, концертних залах тощо. Цей же закон зобов'язував міністерство юстиції порушувати судові справи при виявленні випадків сегрегації в школах. Половинчатість закону проявилася в тому, що він не поширювався на вибори місцевих органів влади. Зі сфери його дії вилучалися перукарні, магазини роздрібної торгівлі, бари, кегельбани тощо. Заборона дискримінації при прийомі на роботу не поширювалася на членів компартії.

Закон про виборчі права 6 серпня 1965 р. заборонив дискримінаційну практику т. зв. перевірки грамотності виборців, увів федеральний контроль за реєстрацією виборців та ходом виборів на місцях. Щоправда, поширювався він лише на ті штати, де у 1964 р. участь у виборах узяли менше 50% виборців (6-7 штатів). Закон 1968 р. заборонив дискримінацію за ознакою раси чи національного походження при продажу чи здачі у винайм житла особам з різним кольором шкіри. Темношкіре населення отримало змогу перебиратися з гетто у більш престижні райони, звісно, за умови фінансової спроможності.

На виборах 1968 р. перемогли республіканці. Характерно, що 13,53% виборців голосували за представника «третьої сили» - лідера Американської незалежної партії білого расиста Дж. Уоллеса. Новообраний президент-республіканець Р. Ніксон був змушений співпрацювати з Конгресом, де більшість становили демократи. Управління економікою нова адміністрація здійснювала засобами податкової та кредитно-грошової політики. Влітку 1971 р. довелося без погодження з Конгресом розпочати серію надзвичайних заходів по врятуванню долара від обвальної інфляції. Було надано податкові пільги компаніям і населенню, введено державний контроль над цінами, скасовано акцизний податок на продаж автомобілів тощо.

Війна у В'єтнамі і пов'язана з нею кампанія протестів викликали відповідні зміни у законодавстві. Якщо у 1969 р. з метою збити хвилю антипризовного руху вводилася лотерейна система призову в армію при одночасному скасуванні відстрочок студентам (своєрідна поступка вимогам «соціальної справедливості»), то вже у 1973 р. військовий призов було скасовано. Армія почала комплектуватися виключно на контрактній основі. її чисельність скоротилася з 3548 тис. до 2100 тис. чол. В листопаді 1975 р. Конгрес утвердив закон, що обмежив право президента посилати американські війська за кордон для ведення військових дій.

Вибори 1972 р. підтвердили закріплення в політичній традиції США цікавого явища, яке дістало назву «розділеного правління». Президент-республіканець Ніксон знову мусив уживатися з демократичним Сенатом (57 демократів проти 43 республіканців) та Конгресом (243 і 192, відповідно). І серед губернаторів штатів демократи мали відчутну перевагу - 31 проти 19. Тим самим рядовий виборець ніби намагався уберегти себе від крайнощів партійної політики, коли главу виконавчої влади має, за задумом, врівноважувати іншопартій-ний законодавчий корпус. Для порівняння, в 1999 р. президент-демократ Б. Клінтон співіснував з республіканською більшістю Сенату (55 проти 45) та Конгресу (220 проти 215).

У ніч на 17 червня 1972 р. в приміщенні національного комітету демократичної партії поліцією були затримані 5 зломщиків, в т. ч. Дж. Маккорд, координатор з питань безпеки Комітету по переобранню президента Р. Ніксона. Спроби перекласти вину на безпосередніх виконавців злому виявилися безуспішними. В результаті розслідування, здійсненого спеціальною комісією Конгресу, виплили на світло факти таємних оборудок Ніксона та його адміністрації: незаконного фінансування партії монополіями, провокаційних публікацій в пресі завідомих фальшивок тощо.

В результаті скандалу, що дістав назву «Уотергейт» (будівля готелю, де розміщувався національний комітет демократичної партії) президент Ніксон опинився під вогнем нищівної критики. В серпні 1973 р. розпочалося судове розслідування уже проти віце-президента Спіро Агню, звинуваченого у хабарництві, вимаганні та несплаті податків. 10 жовтня 1973 р. суд засудив віце-президента до трьох років умовно та до штрафу 10 тис. доларів. Агню був змушений подати у відставку (перший прецедент такого роду в історії США). Віце-президентом став Дж. Форд, який до того був лідером республіканської меншості в Конгресі.

27 липня 1974 р. президент Ніксон був підданий суду імпічменту за трьома статтями звинувачення: 1. Спротив здійсненню правосуддя в «уотергейтській справі». 2. Зловживання президентською владою. З. Неповага до Конгресу, що знайшло свій вияв у відмові видати магнітофонні записи розмов президента (18 хвилин стертого запису). Не чекаючи офіційного вироку, президент «добровільно» пішов у відставку. Дж. Форд автоматично став президентом (що теж було першим прецедентом такого роду).

Вибори 1976 р. принесли перемогу кандидату від демократичної партії Дж. Картеру. На гребені скандалу демократи виграли і вибори до обох палат Конгресу, що означало перерву (загалом дуже коротку) у практиці «розділеного правління».

Картер увійшов в історію як президент-популіст: просив називати себе в офіційних документах «Джиммі» (скорочено від Джеймс), відвідував будинки простих американців і дзвонив їм по телефону тощо. Намагався скоротити державні витрати і досягнути балансу прибутків та витрат. В 1978 р. оприлюднив антиінфляційну програму «добровільних обмежень», суть якої зводилася до взаємної відмови - виробників від підвищення цін, а профспілок - від боротьби за підвищення заробітної плати. Надто видаткові економічні програми, які уже пройшли схвалення у Конгресі, адміністрація президента намагалася блокувати накладенням вето. Економічний спад, що розпочався у 1979 p. приніс рекордні темпи інфляції (18,2% у розрахунку на рік на січень 1980 р.).

Президент Картер пішов у відставку зі своєї посади з найнижчим за всю історію країни в XX ст. політичним рейтингом. Антиінфляційна програма президента зустріла різку критику профспілок. Намагання провести в Конгресі спеціальну поправку про рівні права для жінок -безпрограшний крок, задуманий для підняття й утвердження іміджу президента, - продемонстрував лише неузгодженість дій президента-демократа з демократичною більшістю Конгресу.

На день виборів у 1980 р. безробіття підскочило до 7,5%, рівень інфляції склав 10%, а реальна заробітна плата скоротилася на 3%. В результаті, кандидат республіканців Р. Рейган переміг Картера у 44 штатах з 50. Уперше з 1952 р. республіканська партія добилася одночасного контролю над федеральною виконавчою (президент) і законодавчою (одна з палат Конгресу- сенат) владами. Наступне десятиріччя (до 1988 р.) в житті США стало періодом т. зв. «рейганоміки», продовженої в 1988-1992 республіканцем-наступником Р. Рейгана -Джорджем Бушем.

Для того, щоб зрозуміти суть цієї політики, слід коротко розглянути внутрішнє становище, в якому опинилася країна на рубежі 80-х років. Здійснення розрекламованої програми боротьби з бідністю та пов'язаних соціальних програм принесло певні плоди. Середня тривалість життя американців перевищила 70 років. Практично усім категоріям населення стала доступна освіта, включаючи вищу, медична допомога, пристойне житло тощо. Водночас, склався цілий прошарок громадян, який звик існувати на соціальну допомогу. Межею бідності була визнана планка доходу 14 тис. доларів у рік на сім'ю з 4 чоловік.

З меншим рівнем доходів можна було претендувати на безплатні талони на харчування, на дешеве комунальне житло та інші соціальні пільги і виплати. Створюючи малозахищеним верствам населення цей мінімум, вищий (20 млн. чол.) та середньомайновий (125-140 млн. чол.) класи страхували себе від повторення погромів 60-х років в чорношкірих гетто та кварталах бідноти.

Це явище мало і зворотний бік. Склалися цілі династії і території «нових бідних», які навіть не намагалися шукати будь-яку роботу. Утримання цих соціальних паразитів оберталося посиленням податкового пресу на мільйони працюючих громадян. Рейган запропонував суттєво зменшити податки на всі категорії населення, одночасно скорочуючи соціальні програми та терміни надання допомоги конкретним користувачам цих програм. Вигіднішим стало «заробляти» гроші, що обкладалося меншими ніж, раніше податками, а не очікувати соціальних виплат. У результаті, в 1987-1993 pp. середній дохід громадянина США зріс з 13 992 до 16366 доларів на рік, причому найбільше виграв т. зв. «середній клас». Натомість прямі соціальні виплати біднішим категоріям скоротилися, хоча при цьому навчальні програми майже не згорталися. Бідним ніби «давали вудочку замість риби». В середині 90-х років національний дохід США перевищував 5 трлн. доларів, мінімальна заробітна плата становила 4,4 долара на годину, середня оплата в промисловості - 17,2 долара на годину (четвертий у світі показник).

Як не дивно, президентські вибори 1992 p. а згодом і 1996 p. республіканці програли. Поразку Дж. Буша в 1992 р. політологи пояснювали його особистою непривабливістю, зумовленою надмірною «правильністю» в очах виборців. Ветеран Другої світової війни, чудовий сім'янин, здавалося б, виграшно виділявся на фоні надто молодого Б. Клінтона. Останнього звинувачували в тому, що свого часу він «відкосив» від В'єтнаму, а під час навчання в Оксфордському університеті студента Клінтона упіймали на курінні маріхуани. В заслугу Бушу ставилося й успішне завершення «холодної війни» з СРСР та його сателітами. Однак Клінтон зумів дещо несподівано перемогти, як вважають, за рахунок більшої особистої привабливості. Сите суспільство «дозволило» собі вибирати не між програмами, а між особистостями своїх майбутніх керівників (теж політична «новинка», що виявилася можливою лише за умов, що США стали нарешті єдиною у світі наддержавою).

Вибори 1996 р. проходили в атмосфері перетворення США в унікальний за всю історію людства центр сили - раніше світ постійно був як мінімум біполярним. Рейтингу президента Б. Клінтона майже не пошкодили навіть численні сексуальні скандали, зокрема з Монікою Левінскі. На проміжних виборах у листопаді 1998 р. партія президента (демократична) навіть збільшила своє представництво в Конгресі на 8 чол. (до 215 з 435). Незважаючи на в цілому поблажливе ставлення американського суспільства до сексуальних забавок президента, республіканці палали бажанням порахуватися за «уотергейтський скандал». Прокурор К. Стар витратив загалом близько 45 млн. доларів на «незалежне розслідування», що мало призвести до імпічменту.

У післявоєнний період Конституція США поповнилася кількома поправками. XXII у 1951 р. заборонила обрання на посаду президента більш ніж на два терміни. XXIII у 1961 р. надавала право участі у виборах президента і Конгресу громадянам столичного округу Колумбія. XXIV поправка (ратифікована 23.01.1969 р.) встановила неможливість позбавлення виборчих прав громадян внаслідок несплати виборчого чи будь-якого іншого податку. XXV (10 лютого 1967 р.) встановлювала черговість заміщення посад президента та віце-президента у разі неможливості виконання ними своїх посадових обов'язків. XXVI (1 січня 1971 р.) проголосила неможливість позбавлення чи обмеження права голосу дієздатних громадян, старших за 18 років, під будь-яким приводом. В 1959 р. останнім на сьогодні штатом стали Гавані. На черзі прийняття до складу США Пуерто-Ріко, більшість населення якого підтримують цю ідею. Найбільш імовірною наступною поправкою мала б стати заборона вільного продажу вогнепальної зброї.

Рекомендуем ознакомится: http://uris.org.ua