СІМЕЙНИЙ СТАТУС ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ (STATUS F AMI LI А) - Римське право

Римське право

^ СІМЕЙНИЙ СТАТУС ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ (STATUS F AMI LI А)

§ 1. Динаміка регулювання сімейних відносин

Хоча норми, що стосуються внутрішніх сімейних відносин, є одними з найбільш консервативних, проте у добу форму­вання класичного приватного права у розумінні змісту та ха­рактеру patria potestas (батьківської влади) відбуваються по­ступові, але істотні зміни.

Цікавий парадокс полягає в тому, що коли загальні тенден­ції розвитку приватного права визначаються впливом природ- ноправових концепцій, то «сімейне право» розвивається за своїми внутрішніми законами, опираючись впливу грецьких поглядів на природу відносин батьків та дітей, але підкоряю­чись з часом вольовим рішенням власної державної влади.

Діонісій з Галікарнасу у І ст. до н. е. зазначав про істотні розбіжності у статусі дітей за грецьким та римським правом. Греки вихід дітей з-під батьківської влади сприймали як вияв природних законів і тому тут не треба було спеціального рі­шення, волевиявлення позивача. Достатньо було досягнути певного віку, одружитися або бути внесеним у громадянські списки.

Для римської сім'ї цього недостатньо: син залишався під владою батька до смерті останнього або до еманципації. Причому це стосувалося тільки приватної сфери, бо у сфері публічній, «суспільній», навіть підвладний син міг обіймати посади магістрата, і при відправленні ним магістратури бать­ко мусив підкорятися синові, вшанованому суспільною дові­рою (Д. 36.1.13.5). За свідченням Авла Гелія (2.2.1—10), для римлян так само природним було шанування батьком сина при відправленні ним магістратури, як і шанування цим си­ном батька «поза суспільними справами». Причому шануван­ня у даному разі означало не лише повагу, а й підкорення батьківській владі (Д. 40.2.18).

Таке становище зберігається і в період принципату, що ві­дображено у відомому «Сенатусконсульті Македона», яким не визнавалася юридична сила за позиками підвладних синів (Д. 14.6).

Однак поступово держава починає втручатися у внутрішні сімейні відносини. Не скасувавши сам принцип батьківської влади, імператори, починаючи з Августа, поступово розши­рюють приватноправову самостійність дорослих «синів роди­ни» (під цю категорію підпадають не тільки власні сини «pater familias», а і його онуки, правнуки, інші підвладні йо­му члени сім'ї чоловічої статті).

Для цього застосовують таке поняття, як peculium castrens («воєнний пекулій», або, точніше, «табірне майно»). Цей пе- кулій охоплює те, що син отримав, перебуваючи на військовій службі, а також те, що він отримав у подарунок від батька та інших осіб за цей період (Д. 49.17.11). Спочатку він стосував­ся тільки вояків, але поступово коло цих відносин розширю­ється. Право на воєнний пекулій з часів Адріана надається ветеранам армії, а з часів домінату зявляються «квазівоєнні пекулії» — духовний, державний тощо, суть яких полягає в тому, що майно, отримане на державній службі тощо, вважа­ється таким, що належить синові, який має право розпоря­джатися ним на свій розсуд — заповідати, укладати щодо нього договори тощо. Щоправда, існувала формальна забо­рона на дарування майна, що входило до пекулію, іншим осо­бам (Д. 39.5.7), але практика виробила досить багато винятків з цього загального правила.

Відбуваються зміни у правовому становищі заміжньої жін­ки, пов'язані з тим, що шлюб cum manu (з переходом жінки під владу чоловіка) поступово був витіснений шлюбом sine manu, при якому дружина не переходила під владу чоловіка, залишаючись для нього юридично чужою, зберігаючи за со­бою статус, майнові права, які мала до укладення шлюбу.

На заміну вимоги додержання формальностей при укла­денні шлюбу прийшло укладення його шляхом простої угоди з наступним переселенням дружини в дім чоловіка (Д. 23.2.5).

Укладенню шлюбу передували заручини, що здійснювалися шляхом неформальної угоди (Д. 23.1.7). Вони встановлювали не лише моральний обов'язок укласти у майбутньому шлюб, а й забезпечувалися майновими санкціями: сторона, що від­мовилась від даної обіцянки, втрачала право на повернення зроблених нею з приводу заручин подарунків, тоді як іншій стороні подарунки повертались.

Щодо тенденцій регулювання шлюбних відносин слід заз­начити, що коли для республіканського Риму була характер­на свобода розлучення, то в імператорський період з цим явищем боролися, переважно шляхом встановлення невигід­них майнових наслідків для ініціатора розлучення або особи, винної в припиненні шлюбу (Д. 24.3.39). Після розлучення можна було укласти новий шлюб. Однак існували обмежен­ня, встановлені в інтересах дітей від першого шлюбу. Напри­клад, якщо батьки укладали новий шлюб, то майно належало їм лише на праві користування, а після їх смерті переходило до дітей від першого шлюбу. Такі заборони мали метою не тільки захист інтересів дітей, а й призначалися для вирішення більш загального, «глобального» завдання: збереження зна­чення римської родини (familia) як господарсько-сімейного об'єднання, забезпечення цілісності та певною мірою непо­дільності її майна.

§ 2. Сім'я. Спорідненість

Сім'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною до­помогою й моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу. Вона будувалася за принципом підпорядкування владі глави родини (pater familias). До складу сім'ї, крім pater familias, входили його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном familia у давні часи позна­чали сукупність усього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили. Припускають, що спочатку цей термін охоплював тіль­ки рабів, що належали певній сім'ї, а згодом і все інше майно, робочу силу (дружину, дітей, кабальних, інших осіб). Це об'­єднання ґрунтувалося не на кровному зв'язку (його на ті часи ще не знали), а на владі pater familias, що тоді мало чим від­різнялась від влади над рабами. Під владу pater familias під­падали не тільки дружина, діти та їхнє потомство, а й невіст­ки, чоловіки дочок, якщо вони переходили ясити в сім'ю дру­жини (приймаки), а також всі інші особи.

Отже, залежно від сімейного стану римські громадяни по­ділялися на осіб свого права (persona sui juris) та осіб чужого права (persona alieni juris). До перших належали pater famili­as, до других — інші члени сім'ї, так звані підвладні. Для повної приватної правоздатності вимагалося, щоб особа зай­мала в сім'ї незалежне, самостійне становище, а його мав тільки pater familias. Підвладні не мали свого майна. Вони могли укладати приватноправові правочини тільки від імені й на користь pater familias, котрий був єдиним носієм майно­вих прав сім'ї.

Сім'ю, засновану на підпорядкуванні владі pater familias, називали агнатською. Всі підвладні підкорялися владі одного pater familias і вважалися родичами, тобто агнатами. Кров­ний зв'язок на той час не мав правового значення. Тому дів­чина, що виходила заміж і переходила жити до свого чолові­ка, займала становище в цій родині дочки його батьків, тобто ставала сестрою братів і сестер свого чоловіка, втрачаючи при цьому родинні зв'язки зі своїми кровними батьками з усі­ма наслідками, що з цього випливали, наприклад, вона вже не могла стати спадкоємницею після їхньої смерті. Агнатське споріднення зберігалося й після смерті pater familias.

Агнати могли бути пов'язані між собою і кровним зв'яз­ком, як, наприклад, батько й діти, проте юридичне значення мало лише підпорядкування владі pater familias. При цьому агнатське споріднення визначалося тільки по чоловічій лінії, оскільки йшлося про підпорядкування владі батька сімейства. Потомство дітей також ставало агнатами свого pater familias.

Споріднення агнатів розрізнялося за лініями і ступенями. Агнати, що народилися від одного спільного предка, були ро­дичами по боковій лінії, а ті, що походили один від одного, були родичами по прямій лінії. Ступінь агнатського спорід­нення визначався числом народжень, що утворювали це спо­ріднення (син — агнат батька першого ступеня, онука — аг- нат другого ступеня). Ступінь споріднення по боковій лінії також обчислювався кількістю народжень від спільного предка до другого родича. Наприклад, рідні брати й сест­ри — агнати другого ступеня по боковій лінії, оскільки їх розділяє одне народження від спільного предка; дядько й племінник — агнати ретього ступеня по боковій лінії, бо дядько з батьком племінника — агнати другого ступеня плюс племінник — третє народження.

Після смерті pater familias його дорослі сини були носіями влади в сім'ї, а дружини й діти підпадали під їхню владу. Згідно з цим вільний від батьківської влади римський грома­дянин, навіть той, що не мав сім'ї, вважався pater familias. «Pater familias — той, кому належала влада в сім'ї, і правиль­но він так називався, хоча б у нього не було сина», — писав Ульпіан (Д. 50.16.195).

Глибока залежність підвладних від pater familias помітно стримувала цивільний обіг. Ніхто не бажав укладати право- чин з підвладним, бо все одержане переходило у власність pater familias, який, разом з тим, за правочином ні до чого не зобов'язувався.

Виробництво матеріальних благ у більшій кількості, ніж можуть спожити їх виробники, породжувало прагнення бать­ків закріпити накопичене протягом життя майно за кровними нащадками, передусім за дітьми. Агнатське споріднення су­перечило природному бажанню батьків залишити спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого pater famili­as. Поступово римляни надають перевагу кровному спорід­ненню, що стало основою нової, когнатської сім'ї, яка пов'я­зувала групу людей кровними узами. Деякий час ці два види сім'ї існували паралельно, проте когнатська сім'я за нових умов поступово витіснила агнатську, і дотепер залишається основою сімейно-правових відносин.

^ Кровне споріднення також визначали за лініями і ступеня­ми. Розрізняли дві лінії — пряму і бокову. Пряма поділялася на висхідну і низхідну. Якщо родичі походили послідовно один від одного (батько, син, онука, правнук), — це родичі по прямій лінії. Родичів по прямій лінії, від яких походила кон­кретна особа, називали родичами по прямій висхідній лінії (батько, дід, прадід, мати, бабуся тощо). Родичі, що походили від цієї конкретної особи, становили пряму низхідну лінію (діти, онуки, правнуки). Родичі, які походили від одного спільного предка, були родичами по боковій лінії.

Ступінь споріднення по крові визначався відповідно до тих самих правил. Споріднення однієї особи завжди встановлю­валося щодо якої-небудь іншої особи. Наприклад, Клавдій — двоюрідний брат Антонія. Оскільки обидва вони походять від одного спільного предка — діда, то є родичами по боковій лі­нії. Ступінь споріднення визначався кількістю народжень, які утворювали це споріднення, відліком від спільного предка (але без урахування його). Міяс дідом і його онуком Клав- дієм •— два народження. Так само між дідом та його другим онуком — два народження. Отже, чотири народження утво­рювали споріднення четвертого ступеня між двоюрідними братами Клавдієм і Антонієм.

Родичі дружини, з одного боку, й родичі чоловіка, з іншо­го, були міяс собою свояками. Брати й сестри, що мали спіль­ного батька і спільну матір, були повнорідними братами й сестрами. Брати й сестри, які мали спільну матір, але різних батьків — єдиноутробні. Якщо ж у них спільний батько, про­те різні матері — вони єдинокровні. Ті й інші називалися не- повнорідними братами й сестрами. Якщо ж у них різні батьки й різні матері, вони не перебували в кровному спорідненні і називалися зведеними.

Визначення лінії і ступеня споріднення мало важливе зна­чення для встановлення прав на спадщину, оскільки в спад­ковому праві діяв принцип: ближчий ступінь споріднення усував від спадщини родичів дальшого ступеня.

§ 3. Шлюб та його види

Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. На­приклад, Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, єднання божественного і люд­ського права» (Д. 23.2.1). Між; тим в усі часи рабовласницької держави дружина, жінка ніколи не мала рівного з чоловіком становища. Вона завжди залежала від батька, чоловіка, бра­та, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність.

Римському праву відомі два види шлюбу: законний рим­ський шлюб (matrimonium justum) і шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права укладати римський законний шлюб. Римський законний шлюб, в свою чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu).

Законний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права, допускався тільки між римськими громадя­нами, що мали jus conubii. Шлюби між римськими громадя­нами і перегрінами (латинами, вільновідпущениками, колона­ми) заборонялися. Певні обмеження щодо вступу до шлюбу зберігалися навіть після того, як усіх вільних Римської імпе­рії було проголошено римськими громадянами. Наприклад, особи сенаторського звання не могли брати шлюб з вільно­відпущеницями, провінціальний магістрат не міг брати за дружину громадянку цієї провінції. Існували й деякі інші об­меження.

Перегріни брали шлюб між собою відповідно до норм jus gentium, латини, вільновідпущеники, колони — відповідно до свого правового статусу, однак шлюби правових наслідків рим­ського законного шлюбу не породжували. Дитина, народже­на в такому шлюбі, не набувала статусу римського громадя­нина.

Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли укласти законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), діста­ли назву конкубінат. Йшлося про постійне співжиття чоло­віка і жінки з наміром утворити сім'ю, а не про короткочас­ний тимчасовий зв'язок, який переслідувався з часів Августа (зокрема, імператори видали низку законів, спрямованих на зміцнення моральних підвалин сім'ї, переслідування пере­любства, особливо з боку жінки).

Конкубінат практично не мав правових наслідків. Діти, на­роджені в конкубінаті, не набували імені й статусу свого батька, не мали права на аліменти, не могли стати спадкоєм­цями після його смерті, не одержували статусу шлюбних ді­тей, на них не поширювалась батьківська влада. Жінка в та­ких відносинах не поділяла громадського становища і соці­ального стану свого фактичного чоловіка та ін.

У ранній період розвитку римського права основним був шлюб з чоловічою владою — cum manu. За цим шлюбом жін­ка підпадала в повну залежність чоловіка чи pater familias, якщо чоловік сам перебував під владою батька. Вона займала становище дочки батьків свого чоловіка, абсолютно позбав- ляючись агнатських зв'язків зі своїми батьками, братами, сестрами та іншими близькими родичами. Влада чоловіка фактично була необмеженою. Проте вже Закони XII таблиць допускали можливість укладення шлюбу, за яким дружина не підпадала під повну владу чоловіка. Жінка мала право пере­шкодити встановленню влади чоловіка, ночуючи поза домом три доби наприкінці кожного шлюбного року, цим самим пе­рериваючи перебіг давності. Таким чином вона зберігала не­залежність.

Згодом влада чоловіка послабилася. Це пов'язано з роз­витком індивідуальної приватної власності. Дружина набуває певних прав на сімейне майно і водночас певну особисту не­залежність від чоловіка. Через це на зміну шлюбу cum manu приходить новий шлюб — без чоловічої влади (sine manu). Вже в класичний період він остаточно витісняє шлюб з чоло­вічою владою.

Ствердження шлюбу без чоловічої влади — поворот в істо­рії римського сімейного права. Дружина виходить з-під необ­меженої влади pater familias, а також свого чоловіка й фор­мально стає незалежною особою. Такий шлюб істотно відріз­нявся від шлюбу з владою чоловіка. Вони по-різному уклада­лися і припинялися. Однак утвердження нового шлюбу мало й певні негативні наслідки. Незалежність дружини, свобода розлучення, накопичення величезних багатств негативно вплинули на сімейно-моральні підвалини римського суспіль­ства. Август змушений був прийняти низку законодавчих ак­тів з метою зміцнення шлюбних відносин і припинення зло­вживань свободою розлучень. Він намагався стимулювати ук­ладання шлюбів і дітонародження. Вводяться обмеження майнового порядку. Наприклад, чоловіки віком від 25 до 60 і жінки від 20 до 50 років, що не брали шлюбу, не мали права бути спадкоємцями за заповітом, а ті, що перебували у шлю­бі, але не мали дітей, могли одержати тільки половину запо­віданого майна. При цьому бездітність розумілась по-різному для чоловіків і жінок. Чоловіки не вважалися бездітними за наявності хоча б однієї дитини. Жінки мусили мати не менше трьох, вільновідпущеники — не менше чотирьох. Втім, ці за­ходи не принесли очікуваного успіху.

Укладення шлюбу з чоловічою владою зводилось до вста­новлення manus (руки) над жінкою. За цим шлюбом влада могла бути встановлена одним з трьох способів: а) здійснен­ням певних релігійних обрядів; б) шляхом манципації; в) вна­слідок набувальної давності.

З виникненням і утвердясенням шлюбу без чоловічої влади ці форми втратили своє значення. Замість них все частіше за­стосовується проста угода осіб, що беруть шлюб, з насту­пним введенням дружини в дім чоловіка. Звісно, угода моло­дих про шлюб укладалася в присутності близьких родичів, в урочистій обстановці.

^ Умови укладення шлюбу були такі:

а) угода між тими, що укладали шлюб, та згода на шлюб pater familias, відмову в якій за законом Юлія (4 р. н. е.) можна було оскаржити магістрату. Згода батька сімейства на шлюб була непотрібна, якщо він перебуває у полоні або без­вісно відсутній (Д. 23.2.10);

б) досягнення шлюбного віку: 12 років — дівчатка, 14 — хлопчики (Д. 23.2.4);

в) наявність права брати римський шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності, без якого не­можливо було вступити до шлюбу. Якщо особи не мали jus conubii (наприклад, наречений — особа сенаторського зван­ня, наречена — вільновідпущена), то шлюб укладений бути не міг, але допускався конкубінат. Слід звернути увагу на те, що конкубінат міг мати місце тільки за відсутності jus conubii. В іншому разі треба було укладати законний шлюб або залиша­тися у фактичних шлюбних відносинах (Д. 25.3.7). Від конку­бінату слід відрізняти контуберніум — шлюбні відносини між рабами;

г) відсутність нерозірваного шлюбу в нареченого чи наре­ченої на момент укладення нового шлюбу. Перепон для всту­пу до другого шлюбу після розірвання першого римське пра­во не містило. Однак вдова мусила дотриматися траурного року, тобто між смертю чоловіка і вступом до нового шлюбу мало пройти не менш як 10 місяців. Метою цього обмеження було, з одного боку, прояв певної поваги, пієтету до пам'яті покійного, а з іншого — усунення сумніву, що міг з'явитися, у визначенні батьківства дитини, що народжувалася за цей час. Проте цей звичай майже не мав правового значення. Якщо вдова в цей період все ж виходила заміж, її шлюб не визнавався недійсним, однак сама вдова піддавалась без­честю;

д) відсутність інших перешкод до укладення шлюбу, перед­бачених законом (спорідненості: по прямій лінії — будь-якого, по боковій — між дядьком та племінницею; свояцтва — по пря­мій лінії, а за християнських імператорів — і по боковій; від­носин опіки; іншої залежності, наприклад, жительки провін­ції від правителя провінції; не допускався також шлюб між тим з подружжя, хто був винен в адюльтері, та його співучас­ником).

• 
  смертю одного з подружжя;
  
• 
  відпадінням якоїсь з умов його існування, в тому числі, як­що наставало capitis deminutio;
  
• 
  за бажанням чоловіка або дружини або їхньою взаємною згодою на припинення шлюбу (Д. 24.2.1—6). Оскільки сво­бода розлучення породжувала певні негативні наслідки, то в імператорський період, особливо з утвердженням хрис­тиянської релігії, було встановлено істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною домовленістю було заборонено. Згодом було вироблено певні підстави до роз­лучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до народження дітей, до шлюбного співжиття, вступ до монастиря одного з по­дружжя. При розлученні без поважної причини накладався штраф.
  

Відносини подружжя були як особистого, так і майнового характеру. Вони істотно відрізнялися при шлюбі без чолові­чої влади і при шлюбі з чоловічою владою.

Особисті й майнові відносини подружжя при шлюбі cum manu відрізнялися патріархальною суворістю. Дружина не мала юридичної самостійності. Більш того, влада чоловіка над нею була практично необмеженою. Чоловік міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство. Так само як раби, діти і дружина були повністю позбавлені правоздатності. Широта правового свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежу­валася громадською думкою. Захід покарання за провинність дружини визначала рада, що складалась з родичів дружини.

Так само складалися й майнові відносини подружжя. Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала за час шлю­бу (наприклад одержувала спадщину), автоматично ставало власністю чоловіка. Практично дружина не могла бути влас­ницею майна, а отже не могла й укладати правочини. Таке обмеження прав дружини певною мірою компенсувалося тим, що вона могла бути спадкоємницею після смерті чолові­ка нарівні з дітьми і поділяла соціальне становище чоловіка: почесті, що виявлялися йому, поширювалися і на неї.

Шлюб sine manu інакше визначав особисті й майнові відно­сини подружжя. Чоловічої влади над дружиною як такої вже не було. Дружина зберігала правовий статус, який мала до шлюбу. Якщо вона була під владою свого pater familias, тоб­то особою чужого права (persona alieni juris), це її становище зберігалось і після шлюбу, а якщо не була під владою свого pater familias, залишалася незалежною. Влада чоловіка на неї не поширювалася. Втім, у деяких внутрішніх сімейних вза­єминах верховенство чоловіка зберігалося (наприклад, вирі­шення питання вибору місця проживання сім'ї, способів і ме­тодів виховання дітей тощо).

Так само регулювалися майнові відносини подружжя, в основу яких було покладено принцип роздільності майна чо­ловіка і дружини. Все, що було власністю дружини до вступу в шлюб або набуто нею за час шлюбу, залишалося її власніс­тю, якщо вона юридично була самостійною. Дружина мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном.

Разом з тим, дещо обмеженим було jus commercii подруж­жя щодо одне одного. Загалом, чоловік та дружина мали право укладати між собою різноманітні види договорів, од­нак, один з них — дарування, — був можливий лише з істо­тними застереженнями.

Іноді в романістичній літературі можна зустріти тверджен­ня, що дарування між подружжям було категорично заборо­нено взагалі. При цьому посилаються на сентенцію Ульпіана, який писав: «Наші предки заборонили дарування між жінкою і чоловіком; вони вважали гідною поваги любов лише на ос­нові душевного настрою і піклувалися про репутацію по­дружжя, аби [подружня] угода не мала вигляду набутого за­собом [сплати] ціни і аби кращий не біднішав, а гірший не збагатився» (Д. 24.1.3).

Але слід мати на увазі, що Ульпіан змальовував ситуацію, яка мала місце у римському праві раннього періоду. У період класичного римського права правове регулювання цих відно­син виглядало дещо інакше. Дійсно, існувало загальне пра­вило, згідно з яким дарування між чоловіком та дружиною не мало сили (Д. 24.1.1—3). Разом з тим, перелік винятків був вельми широким: дозволялось дарування на похорон (Д. 24.1.5.8—10), дарування на випадок смерті (Д. 24.1.9.2), дарування дружиною чоловікові для просування по службі, а також для необхідних витрат за посадою (Д. 24.1.40—42), да­рування внаслідок вигнання (Д. 24.1.43), а також на випадок розлучення (Д.24.1.60.1).

Дружина могла доручити чоловікові управління своїм май­ном. Оскільки між: подружжям могли виникати будь-які пра­вові відносини, ці відносини підлягали позовному захисту. Проте існували обмеження, які полягали в тому, що між по­дружжям не допускалися позови, що призводили до безчестя одного з них.

Майнові відносини подружжя охоплювали ще два шлюб- но-правових інститути: посаг, придане (dos) та дарування з боку чоловіка (donatio propter nuptias).

Посагом вважалося не все майно дружини, а тільки те, що спеціально призначалося для цієї мети і передавалося чолові­кові самою дружиною, її pater familias чи іншими особами. Спершу мета посагу полягала в полегшенні майнового тягаря чоловіка на утримання сім'ї, а пізніше — у забезпеченні не­похитності шлюбного союзу.У республіканський період посаг відразу переходив у влас­ність чоловіка, і навіть після припинення шлюбу не повертав­ся дружині. Це спричинило низку негативних наслідків. Че­рез повну свободу розлучення і нівелювання моральних засад наприкінці періоду республіки кількість розлучень зросла. Шлюб набуває форми збагачення, що обурювало багатих батьків наречених. Вони вимагають від нареченого перед вступом до шлюбу певних обіцянок на випадок його припи­нення, що поступово перетворюються на шлюбні договори. Преторська практика з часом виробила певні правила, які зняли гостроту проблеми.

Згідно з загальним положенням, при припиненні шлюбу через смерть дружини посаг залишався чоловікові. Проте, якщо він був встановлений батьком дружини, який був живий на момент смерті дочки, посаг повертався йому. Якщо шлюб припинявся через смерть чоловіка, посаг в усіх випадках по­вертався дружині. При розлученнях діяло інше положення: якщо в розлученні винен чоловік, посаг повертався дружині, якщо винна дружина — залишався чоловікові. Пізніше Юсти- ніан ще більше обмежив права чоловіка на посаг, встановив­ши положення: посаг залишався чоловікові лише за умови розлучення з вини дружини, в інших випадках — повертався спадкоємцям дружини чи їй самій. Права жінки на посаг зростали, при цьому римські юристи зазначали: «Хоча посаг перебуває у майні чоловіка, він належить жінці» (Д. 23.3.75).

^ Дошлюбне дарування — дарування майбутнього чоловіка майбутній дружині — ввійшло в звичай, а згодом набуло до­сить чітких правових контурів після того, як визначилася за­безпечувальна функція посагу. Якщо дружина у разі безпідс­тавного розлучення зі свого боку ризикує втратою посагу, вона зацікавлена в тому, щоб чоловік, отримуючи посаг, ви­діляв певну (приблизно рівну посагу) частину свого майна для подібної гарантії дружині. Це положення не було нор­мою, правовим обов'язком чоловіка, проте його суворо до­держувалися через вимоги моральності. За Юстиніана зазна­чені норми набули подальшого розвитку. Це дало змогу у відповідь на переданий чоловіку посаг здійснити відповідне дарування не тільки до шлюбу, а й після його укладення. Та­ке дарування з боку чоловіка дістало назву donatio propter nuptias. Насправді дарування тут не було. Чоловік залишався власником майна, яке обіцяв дружині замість посагу, корис­тувався ним, як і раніше. Однак при розлученні з його вини це майно переходило у власність дружини як штрафна ком­

пенсація. Найбільше це нагадувало заставу на випадок розлу­чення, за якої дружина не тільки мала право вимагати назад придане, а й могла домогтися передачі цього умовного дару­вання з боку чоловіка.

§ 5. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада

^ Відносини батька і дітей. Для таких взаємовідносин в римській сім'ї була характерною практично безмежна бать­ківська влада над дітьми. Жодна правова культура не знала такого неприхованого вияву володарювання. Інститут бать­ківської влади — це прерогатива римських громадян: «Нав­ряд чи є які інші люди, які мали б таку владу над своїми діть­ми, що маємо ми, римські громадяни» (Гай Д. 1.1.55).

Patria potestas (батьківська влада) встановлювалась пере­дусім над дітьми, народженими у римському законному шлю­бі. На дітей, народжених у незаконному шлюбі, в конкубіна­ті, а також у будь-якому фактичному спільному яситті, бать­ківська влада не поширювалася. Вони були чужими для нього.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто перебуває у шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична презумпція — поло­ження, що не потребує доказів. Павло писав: «Батько — це той, на кого вказує шлюб» (Д. 2.4.5).

Крім народження дітей у законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлення.

Узаконення — встановлення батьківської влади над влас­ними дітьми, але народженими поза шлюбом. Наприклад, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення проводилось за встановленою формою.

289
Усиновлення — встановлення батьківської влади над чу­жими дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний. Усиновлення провадилось у формі arrogatio чи adoptio. Аро- гація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тоб­то повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що перебували під владою pater familias. Внаслідок цього існували різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений, і його здійснювали на основі заяви перед судом чи перед імператором.

19 —5-1801
Узаконення й усиновлення дітей прирівнювалися до наро­дження їх у шлюбі, тобто вони мали правовий статус дітей, народжених у шлюбі. Вони отримували правовий статус та ім'я свого усиновителя (батька, що їх узаконив), право взаєм­ного спадкування з ним, поділу його соціального й громад­ського становища, на них поширювалася батьківська влада тощо.

^ Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть у розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Однак досягнення сином високого громад­ського становища (обіймання посади консула, префекта, ма­гістра) звільняло його від батьківської влади за волею батька. Батько взагалі своїм волевиявленням мав право звільнити си­на з-під своєї влади. Це дістало назву еманципації. Форми її були різні. Внаслідок еманципації син ставав «особою свого права», набував повної правоздатності та господарської са­мостійності, хоч і втрачав спадкові права у своїй колишній сім'ї (останнє обмеження швидко відпало). Проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько збе­рігав за собою право користування половиною майна сина.

Влада батька над дітьми була безмежною. В архаїчні часи він мав право на життя і смерть дітей з моменту їх народжен­ня: міг зберегти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання. Проте згодом свавілля обмежується. В давні часи моральні (але не правові) норми забороняють викидати новонароджених. За­конна заборона вводиться лише в період імперії (Д. 9.16.9). Продаж у рабство можливий не більше трьох разів. У період імперії батьківська влада обмежується в праві на життя дітей: вбивство власної дитини прирівнювалося до звичайного вбивства, що тягне карну відповідальність.

У майнових відносинах батька і дітей так само безрозділь­но володарював батько. Pater familias — єдиний і неподіль­ний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, автома­тично ставало власністю батька. Майнова залежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і в цьому наближалися до становища рабів. Для ведення гос­

подарства вони могли наділятися певним майном — пекулієм. У зв'язку з господарською діяльністю за рахунок пекулія ді­ти здійснювали деякі правочини. Однак усе одержане за ци­ми правочинами переходило у власність батька. Батько ніс і відповідальність за цими правочинами.

З часом влада батька обмежується. За Октавіана Августа було встановлено, що майно, яке син-воїн набуває на війні, залишається в його власності. Пізніше вводиться таке саме правило щодо майна, набутого сином на державній службі. Згодом деякі імператорські постанови приписували залишати у власності дітей (а не тільки синів) майно, одержане в спад­щину після смерті матері чи інших родичів по її лінії. Це об­межувало майнову владу батька над дітьми, однак не усувало її повністю. На певне майно, набуте дітьми, батько зберігав право довічного користування. Однак майнова самостійність дітей стає загальновизнаною.

Послаблення і диференціація влади батька — наслідок змі­ни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім'ї, інди­відуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці чинни­ки зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім'ї.

^ Правові відносини між матір'ю та її дітьми також існу­вали (хоч мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, перебувала (як і її діти) під владою чоловіка чи його pater familias. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти — після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.

У ранній республіканський період при шлюбі без чоловічої влади мати з дітьми практично не була пов'язана. Вона зали­шалась агнаткою своїх кровних родичів — батьків, братів, сестер і не була з погляду права членом сім'ї чоловіка. Звідси і різні правила спадкування — дружина не мала права бути спадкоємицею після смерті чоловіка й своїх дітей, як і вони після неї.

19*
Утвердження кровної сім'ї чіткіше визначає права матері. Згодом вона дістає право на спільне проживання зі своїми неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх батьком, на аліменти на дітей. Дітям заборонялося подавати до матері позови, що ганьблять її, тощо. Розширюються можливості взаємного спадкування дітей і матері.

Рекомендуем ознакомится: http://skaz.com.ua