Наслідки невиконання зобов'язання.
Перш ніж висвітлити наслідки невиконання зобов'язання, слід з'ясувати, що римляни розуміли під невиконанням і неналежним виконанням зобов'язання. Невиконанням та неналежним виконанням зобов'язання вважався відхід від умов договору, порушення будь-якої з вимог його точного виконання. Наприклад, якщо зобов'язання не виконано в обумовлений строк, то це вважалося невиконанням. А коли зобов'язання виконано з запізненням (простроченням), то це - неналежне виконання. Наслідки в обох випадках були майже однакові: або відповідальність боржника, або звільнення його від відповідальності. Але форми відповідальності несправних боржників у різні історичні періоди не були однакові. У стародавню епоху відповідальність мала особистий характер: у випадку несплати боргу до боржника застосовувалися (причому самим кредитором) заходи впливу, спрямовані безпосередньо на його особу. Вказівки на таку особисту відповідальність містяться в Законах XII таблиць. Зі спливом часу форми відповідальності пом'якшувались: за невиконання зобов'язання боржники почали відповідати не своєю особою, а майном. У розвинутому римському праві наслідком невиконання або неналежного виконання зобов'язання був обов'язок боржника повернути кредитору заподіяну ним шкоду.
Однак відповідальність боржника наставала лише за певних умов, зокрема - вини: є вина - є відповідальність, немає вини - немає відповідальності. Відомий вже юрист Павло (III ст. н.е.) писав: "Якщо особа зробила все, що належало. то її вини немає".
Але ж ні норми римського права, ні римська юриспруденція не знали загального поняття вини. Римляни розуміли вину як протиправну поведінку, недотримання поведінки, передбаченої правом. Натомість вони багато уваги приділяли окремим видам вини, зокрема таким як навмисна вина і необережність. Навмисна вина (dolus) - це коли боржник передбачав негативні наслідки своєї поведінки і бажав їх настання. Необережність (culpa) - це коли боржник не передбачав поганих результатів, проте повинен був їх передбачити. Своєю чергою необережність поділялася на грубу і легку.
Груба необережність (culpa lata) - це коли не були вжиті необхідні заходи для виконання зобов'язання. Вона, за словами Ульпіана, є наслідком нерозуміння того, що зрозуміло для всіх. Тому груба необережність за своїм значенням дуже часто прирівнювалася до навмисної вини (dolus).
Другий ступінь вини - легка необережність (culpa levis), яка визначалася порівнянням поведінки якогось доброго, турботливого господаря з поведінкою боржника. І якщо поведінка боржника поступалась вимогам турботливого господаря, то така вина визнавалась легкою необережністю
Римське право знало і третій ступінь вини - конкретну вину, яка визначалася шляхом порівняння ставлення особи до власних і чужих справ або речей. Якщо боржник ставився до чужих справ гірше, ніж до своїх, то це конкретна вина. Прикладом конкретної вини можуть служити відносини між товаришами в договорі товариства. Якщо член товариства ставився до справ товариства як до своїх, то його поведінка вважалася бездоганною, в іншому разі вона визнавалася винною.
Із сказаного випливає, що для визначення легкої вини римляни керувалися абстрактними і конкретними критеріями. Абстрактний критерій передбачав дотримання таких вимог, яких дотримувався б найкращий господар, а конкретний критерій не йшов далі тих вимог завбачливості, яких боржник дотримувався у своїх власних справах.
За навмисну вину і грубу необережність відповідальність поставала завжди. За легку необережність - не завжди. Все залежало від того, на чию користь укладено договір. Наприклад, якщо боржник за договором позички одержав від сусіда в користування коня, то він зобов'язаний був берегти його так, щоб повернути в неушкодженому вигляді. Якщо кінь зазнав якихось пошкоджень або загинув, то позичкоодержувач ніс відповідальність за найменшу необережність.
У тих випадках, коли договір укладений на користь кредитора, з якого боржник не мав ніякої вигоди, останній ніс відповідальність лише за навмисну вину і грубу необережність. У випадку рівної вигоди сторін, їх спільного інтересу відповідальність боржника поставала за будь-яку вину.
Отже, за римським цивільним правом кожна особа несла відповідальність лише за свою власну вину. Однак римському праву відома відповідальніть і за чужу вину. Найчастіше це траплялося тоді, коли обов'язок дбайливості і обережності містив у собі обов'язок охорони речі, тобто custodia. Тіідставою виникнення такої відповідальності могли бути: самостійний договір, додаткова угода до договору, наслідки необережності, які випливали безпосередньо з договору.
Джерела римського права вказують на такі випадки відповідальності за чужу вину: а) коли особа брала на себе обов'язок охороняти чужі речі за винагороду і ці речі викрадено; б) відповідальність власників готелю за речі клієнтів; в) відповідальність власників кораблів за вантаж та речі пасажирів; г) відповідальність довіреної особи за використання третіх осіб, так званих сибститутів, під час виконання договору доручення та в багатьох інших випадках. Підвищена відповідальність власників готелів і кораблів пояснюється частими грабунками і піратськими нападами, організаторами яких були названі особи.
Іншою важливою умовою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання є шкода, заподіяна боржником майну кредитора. З'ясуємо поняття шкода. Майнова шкода (збитки) - не виражене в грошовій сумі будь-яке зменшення наявного майна та інше ураження майнового інтересу однієї особи, заподіяне протиправною дією іншої особи. Поняття шкоди в римському праві складалося з двох елементів: позитивна шкода та упущена вигода. Позитивна шкода - це будь-яке зменшення наявного майна. Упущена вигода - це дохід, який міг би одержати власник від використання речі (втрата можливого прибутку). Наприклад, викрадений в цирку кінь, тобто зменшення майна власника цирку на вартість коня - це позитивна шкода. Але кінь приносив би власнику певну вигоду, якби він виступав у цирку, і якої був позбавлений власник. Це - упущена вигода.
Ступінь вини в цивільному праві не впливає на визначення обсягу відповідальності. Боржник завжди ніс відповідальність у розмірі завданої шкоди. Ступінь вини мала значення лише для встановлення відповідальності боржника або звільнення його від відповідальності (див. наведений приклад про позичку і поклажу). Відшкодування збитків було можливе і за інших умов, зокрема: а) коли дійсно порушувались права (а не була лише спроба), причому протизаконно, бо хто здійснює своє право, той не шкодить; б) коли є причинний зв'язок між протиправними діями боржника і шкодою. Наприклад, власник закупив корм для своєї худоби у торговця, а той не доставив його в строк і худоба загинула з голоду. Торговець відповідатиме за невиконання зобов'язання, але не нестиме відповідальності за загибель худоби, бо тут немає причинного зв'язку між його діями та результатом цих дій - адже господар міг купити корм в іншому місці і не доводити свою худобу до загибелі.
У римському праві відомі дві обставини звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання: коли мав місце випадок (casus) чи непоборна сила (vis major). Випадок - це обставини, за яких без вини боржника неможливо виконати зобов'язання. Непоборна сила -це дія стихійних сил природи, яку не можна ні передбачити, ні відвернути. Але і в цих випадках були деякі відхилення. Зокрема, в разі односторонніх зобов’язань, якщо предметом була індивідуально визначена річ, то боржник звільнявся від відповідальності. Якщо ж річ була родово визначена, то навіть випадок чи непереборна сила не звільняли боржника від відповідальності, бо римляни вважали, що рід не гине.
На завершення слід відзначити, що розроблена римськими юристами теорія відповідальності за невиконання зобов'язання, а також інше протиправне учинення шкоди виявилася настільки життєстійкою, що збереглася в своїй основі і в наш час.
Рекомендоване:
Рекомендуем ознакомится: http://bookster.com.ua