Писемні джерела рубежу і перших століть нашої ери про слов'ян.
Джерела про древніх слов'ян діляться на три категорії: письмові, археологічні та лінгвістичні.
Письмові джерела про стародавніх слов'ян виникли у сусідніх народів. Це твори візантійців, авторів Заходу і письменників Сходу, самі ж слов'яни в цей час своєї писемності ще не мали. Перші відомості про слов'ян повідомили автори перших століть нової ери: Гай Пліній Старший (23-79 рр. Н.е.), який написав «Природну історію»; Публій Корнелій Тацит (нар. бл. 50 р. н.е.) - автор твору «Про походження і місця проживання германців» («Німеччина»); астроном і географ Клавдій Птолемей, який жив в Олександрії в першій половині II в. н.е. і створив «Географічне керівництво». Ці автори наводять відомості про географію розселення слов'ян, називаючи їх «венедами». Більш докладно розповідає про слов'ян Йордан, автор одного з найбільших творів епохи Раннього Середньовіччя «Гетика», написаного в VI ст.
Найбільш грунтовно описували слов'ян візантійські автори. Самим раннім з них є Пріск (бл. 410-475), склав «Історію», від якої до нас дійшли тільки фрагменти, які засвідчили факт проникнення слов'яномовне населення на Балкани. Особливе значення для вивчення древніх слов'ян має «Історія війни з готами» Прокопія Кесарійського-го (бл. 490 - бл. 562). Тут є відомості про зайнятої слов'янами території, про їх вторгнення у володіння Східно-Римської імперії, суспільному ладі, про побут і релігії в VI ст. Цінним доповненням до цих известиям служить «Стратегікон» Маврикія, візантійського полководця, а з 582 по 602 р. імператора Візантії. Продовжувачем Прокопія в описі воєн був Агафій Миринейського (537-582), який у праці «Про царювання Юстиніана» говорить про війни імперії, в тому числі і зі слов'янами. Важливі відомості про слов'янські племена на Балканах в VI-VII ст. містяться в «Історії» Феофілакта Сімокагги (80-і рр. VI ст. - VII ст.).
Великим візантійським істориком був імператор Костянтин Багрянородний (Порфірогенетом; 908-959), який залишив два найважливіші твори - «Про феми» і «Про народи» («Про управління імперією»). Тут містяться важливі відомості про західних слов'ян, про росіян і особливо про південних слов'ян - сербів і хорватів. Автор дає детальний історичний та географічний нарис історії хорватів і сербів з часу їх приходу на Балканський півострів в VI ст. і розселення на території колишньої римської провінції Далмації.
Відомості про слов'ян є також в «Церковній історії Іоанна Ефеського» (VI ст.), «Хронографі» Феофана Сповідника (IX ст.), «Історії» Льва Диякона (X ст.) І творах інших візантійських авторів.
Згадували про слов'ян і західні джерела: «Хроніка» так званого Фредегара (VII ст.), «Історія лангобардів» Павла Диякона (VIII ст.) Та ін З арабських же авторів необхідно особливо відзначити Ібрагіма ібн Якуба (X ст.).
Для розуміння проблеми етногенезу слов'ян надзвичайно цінними є повідомлення історика VI ст. Йордана, вміщені в його основній праці «Гетика». Він пише, що всі групи слов'янського люду, які відомі в його час під іменем склавенів, антів і венедів, «походять з одного кореня» і в давнину називалися одним спільним іменем — «венеди» [Йордан, 1960].
Спробуємо відштовхнутися від цього важливого повідомлення й розглянути всі відомі нам дані про венедів. Найраніша згадка цього етноніму на європейському континенті міститься у листах римського історика Помпоніума Мели, що відноситься до І ст. до н, е. і яка дійшла до нас через праці історика початку І ст. н. е. Плінія Старшого. Вони пишуть, що римський проконсул в Галії отримав в дар від германців двох «індів» (віндів), що торгували на балтійському узбережжі і яких буря загнала до берегів, зайнятих германськими племенами. Це місце розглядається багатьма істориками-славістами, особливо польськими і чеськими (Л. Шафарик, Г. Ловмянськнй), як свідоцтво проживання венедів-слов'ян на балтійському узбережжі уже в І ст. до н. е. Достовірності такого тлумачення повідомлення Мели заважає те, що етнонім «венеди» був у Європі в ці часи досить поширеним. Він зустрічається в Британії і в Галії. Г. Ловмянський пояснює це тим, що назва венеди перейшла до індоєвропейських народів, у тому числі й слов'ян від корінного населення Європи [Lowmianski, 1963]. Отже, повторення етноніму венеди в різних місцях європейського континенту є закономірним явищем. Справа лише в тому, яку саме з груп венедів вважати слов'янською? Переважає думка, що лише прибалтійські венеди, які згадуються в багатьох історичних джерелах, можуть мати зв'язок із слов'янами.
Якщо повідомлення Мели можна розглядати як таке, що має до слов'ян-венедів опосередковане відношення, то дані римського географа й природознавця Плінія Старшого вважаються першою прямою згадкою про венедів-слов'ян. Описуючи народи Прибалтики, він говорить, що тут живуть сармати, венеди, скірги, гірри. Дані Плінія походять з 5 р. н. е. і грунтуються на матеріалах експедиції римського флоту до гирла р. Вісли, подані римським істориком Філемоном. Г. Ловмянський й інші дослідники вважають, що етноніми сармати, венеди тут слід читати як «сарматські венеди», а не відокремлено. Тим самим Пліній Старший нібито хотів підкреслити негерманський характер венедського народу, його відмінність від інших (адріатичних або британських) венедів [Lowmianski, 1963].
Дані Плінія Старшого значною мірою суттєво доповнюються римським істориком другої половини І ст. н. е. Тацітом. Його повідомлення настільки для нас важливе, що заслуговує на повне відтворення. У своїй великій праці «Германія», завершеній у 98 р. але відтворюючій реалії середини І ст. н. е. він пише:
«Тут кінець Свебії. Чи віднести певкинів, венедів і феннів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкини, яких деколи називають бастарнами, мовою, способом життя, осідлістю і домівками повторюють германців. Неохайність у всіх, ледарство і млявість серед знаті. Із-за змішаних шлюбів їх вигляд робиться все огиднішим і вони набувають рис сарматів.
Венеди перейняли багато з їх звичаїв, бо ради грабунку рискають між певкінами і фенами. Все ж їх скоріше можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю; все це відмежовує їх від сарматів, які проводять своє життя на возі і на коні» [Тацит, 1970).
Отже, в наведеному уривку завдяки, за слушним висловом Г. Ловмянського, «некомпетентності автора «Германії», подано єдиний в давній літературі й конкретний опис не лише території венедів, але й кількох важливих рис їх життя та побуту.
Венеди-слов'яни, на відміну від сарматів, будують домівки, тобто є осілим народом — землеробами. Венеди носять щити, вони хороші воїни — ведуть активні воєнні дії з певкінами і фенами.
Таціт не спеціально вказує територію проживання венедів, лише зауваживши, що вона розміщена на схід від германців. Однак описуючи діяльність венедів, досить точно окреслює її — простори між фенами і певкінами, проти яких вони чинять грабіж. Певкіни, як встановлено дослідниками, мешкали в гирлі Дунаю і, можливо, десь над Дністром, вздовж східних відрогів Карпат. Фени — на північ від балтів за Двиною і Верхньою Волгою; германці — на захід від Вісли. Отже, за Тацітом, венеди у І ст. н. е. займали територію на схід від Вісли, на південь від фенів та балтів, й на північ від бастарнів. Па думку Г. Ловмянського, ареал венедів на сході сягав лівого берега Дніпра, оскільки лінгвісти простежують контакти слов'янської мови з племенами Приазов'я — спадами (звідси архаїчне слов'янське слово «ісполін») [Lowmianski, 1963].
Факт проживання великого народу венедів у басейні Вісли знаходимо у географічній праці вченого з Олександрії — Птолемея (90—170 рр.). Його дані, отримані з більш раннього джерела, відносяться, як вважають дослідники, до того ж часу, що й Таціта. Описуючи сарматію, Птолемей вказує, що цей край населяють великі народи і серед них венеди над цілою венедською затокою, а над Дакією — певкіни і бастарни. Дані Птолемея не сходяться з даними Таціта. Його венеди локалізуються на великій відстані від бастарпів і сарматів, на східному узбережжі Балтики, де Таціт і пізніші автори розміщують племена готів та естіїв. Дослідники вважають, що Птолемей поєднав в єдине ціле давніші свідоцтва про староєвропейських венедів, які мешкали на південно-східному узбережжі Балтики, і пізніші щодо великого народу венедів, який жив далеко від моря у Східній Європі. Визначаючи ареал венедів, Птолемей використав давне джерело, а їх етнополітичну значущіть («великий народ») почерпнув з іншого, можливо, сучасного йому джерела [Lowmianski, 1963].
В «Географії» Птолемея, на думку окремих дослідників, є відомості про слов'ян під їх власною назвою, але дещо перекрученою. Поряд з ланцюжком племен, проживаючих на південь від венедів, Птолемей називає народи, які творили інший ряд, сягаючий від Прибалтики далеко на схід. Це галінди, судини, ставани, алани. Назви ставали і слов'яни ідентифікувало багато вчених, починаючи від М. Ломоносова. На думку Г. Ловмянського, ця низка народів пов'язана з торговим шляхом від Балтійського до Азовського морів, який міг існувати у І—II ст. н. е. Народ ставанів Г. Ловмянський розміщував у Середньому Подніпров'ї та Подесенні. Назва ставани (слов'яни) вживалася, на його думку, купцями, що вели торгівлю між народами Балтійського узбережжя та аланами. Від них ця назва потрапила в одне з джерел, яке використав Птолемей. Етнонім «венеди» вживався лише тими народами, які проживали вздовж бурштинового шляху, що контролювався германцями.
Ще одну, більш пізню згадку про слов'ян-венедів знаходимо в так званих Певтінгерових таблицях — карті римських шляхів, які, найімовірніше, відносяться до другої половини III ст. [Lowmianski, 1963]. Карти дійшли до нас в копії, зробленій у XIII ст. Це довгий сувій паперу з позначенням доріг. Він використовувався подорожніми та купцями як географічна карта. На ній подано перелік народів та земель, розміщених в напрямку з заходу на схід, і серед них венедів. Останніх локалізовано на північ від Дакії, точніше Семиграддя, праворуч від лугіїв. Це територія на північ від Карпат у Верхньому Подністров'ї та західніше.
Другий раз назва «венеди» зустрічається на карті багато південніше, в гирлі Дунаю, між Дунаєм і Дністром. Інтерпретація цього джерела викликала значну дискусію. Майже в кожній праці, присвяченій раннім слов'янам, воно згадується і по-своєму пояснюється. Дослідники, які проводять пошуки прабатьківщини слов'ян у Верхньому Подніпров'ї або межиріччі Вісли й Одри, як правило, ігнорують значення Певтінгерових таблиць; прихильники південної Подунайської прабатьківщини слов'ян наголошують на їх достовірності. В останньому десятиріччі молдавськими та українськими археологами виявлено археологічні пам'ятки III—V ст. типу Етулії, що за характером житлового будівництва, поховального обряду та кераміки близькі до слов'янських пам'яток цього часу Верхнього й Середнього Подністров'я. Останнім часом Певтінгерові таблиці набувають особливої ваги. Це перша звістка щодо заселення слов'янами-венедами у III—IV ст. областей між Нижнім Дністром і Дунаєм, що підтверджується археологічними даними.
З аналізу писемних джерел перших століть нашої ери можна дійти таких висновків. Етнонім «венеди» відноситься до слов'ян. Слов'яни (венеди-ставани) становили у ці часи великий народ північної частини Сарматії. Вони проживали на території між Віслою, східними відрогами Карпат і Дніпром. Тут слов'яни мали свої домівки. З цієї території вони здійснювали військові похода проти бастарнів на півдні, балтів і фенів на півночі.
Говорячи більш конкретно, слов'яни на рубежі та в перших століттях нашої ери займали землі сучасних Полісся, Волині, Поділля та Середнього Подніпров'я. На заході вони межували з територією германців, приблизно по середній течії Західного Бугу; на півдні — між степом та лісостепом, межуючи з іраномовним населенням (приблизно по лінії верхньої течії Південного Бугу в напрямі до Дніпра). Північний та східний кордони за писемними джерелами не простежуються.
В якийсь час (ймовірно у II—III ст.) венеди з Волині та Поділля прориваються через землі, що належали бастарнам та дакійцям, і освоюють територію між гирлом Дунаю й Дністра.
Виразно, з прив'язкою до певної території, писемні джерела фіксують слов'ян в середині І тис. н. е. коли вони з'являються на історичній арені Європи, як численна і сформована суспільно-політична сила. На цей час припадає і їх найінтенсивніше розселення. На північному сході фіксується інфільтрація слов'ян в області, раніше зайнятій балтами; на заході — в другій половині VI — початку VII ст. вони з'являються в межиріччі Ельби та Заале; на півдні — оселяються на Балканському п-ові, активно воюючи з Візантійською імперією. Все це збуджує інтерес до слов'ян.
Візантійські автори VI ст. — Йордан, Прокопій Кесарійськнй, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, а також Маврикій Стратег, які знають слов'ян під іменем венедів, антів та склавінів, відводять їм в своїх працях значне місце як численному народові, що бере активну участь в подіях Південної та Південно-Східної Європи і впливає на її історичний розвиток. Виходячи з інтересів Візантії, вони розглядають питання внутрішньої організації та соціально-політичної структури слов'янського суспільства, розвиток військової справи, взаємовідносини з імперією та іншими народами не тільки союзниками, але й супротивниками.
Для нас в цьому випадку особливо важливі свідчення візантійських авторів щодо території слов'ян у середині І тис. н. е. Готський історик Йордан у своїй праці «Гетіка», написаній в середині VI ст. і присвяченій північно-германському племені готів, характеризує низку племен Центральної і Східної Європи, з якими готи у III—IV ст. зіткнулися під час переходу з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор'я. Серед них значне місце займають племена венедів, антів і склавінів. Нове в праці Йордана, порівняно з писемними даними ранішого часу, є не тільки те, шо він крім венедів, називає ще й антів та склавінів, але й що найбільш важливе, він розглядає їх в єдності походження. За Йорданом вони походять від одного кореня.
Оцінюючи в цілому дані Прокопія про слов'ян, необхідно мати на увазі, що вони датуються серединою VI ст. а тому повинні відображати становище слов'ян в дещо раніший час, можливо, в першій половині цього століття, або наприкінці V ст. Підкреслимо, що писемні джерела VI ст. чітко фіксують слов'ян склавінів і антів на лівому березі Дунаю, відзначаючи їх наскоки на прикордонні райони імперії по всій середній течії цієї великої ріки. Десь наприкінці VI — початку VII ст. слов'яни переходять Дунай.
Рекомендоване:
Рекомендуем ознакомится: http://bookster.com.ua